Ніколи не думала, що здатна цікавитися політикою.
Ніколи не думала, що стану відстоювати свою думку на вулиці, беручи участь в масових акціях протесту.
Ніколи не думала, що всі, абсолютно всі мої аполітичні друзі, знайомі та знайомі знайомих будуть не просто обговорювати ситуацію за філіжанкою кави перед телевізором, а закинуть свої справи і почнуть, кожен по-своєму, працювати на спільну справу.
Дійсно, як сказав би старий Гендальф, світ змінився. Лише за декілька листопадових днів потужні, скам’янілі стереотипи української ментальності просто бах! і розлетілися на шматки. Все. Зрив шаблону. Не чекали? А народ "сам у шоці".
Чому це сталося? Тут розходження у думках немає. Тому що влада вже геть знахабніла і перегнула палку. Якщо б вона діяла трохи м’якше і висунула б не настільки одіозного кандидата, нічего б не сталося. А так кожна людина зрозуміла: Ось Таке Вже Стерпіти Не Можна. Найбільш вживана з цього приводу фраза: "Ну ЦЕ вже взагалі! Зовсім бидлом нас вважають".
Не буду наводити жодних відомостей, запозичених з мас-медіа або чуток – кажу тільки про те, що бачила на власні очі.

СТЕРЕОТИП ПЕРШИЙ. В УКРАЇНЦЯ ЗАВЖДИ ХАТА З КРАЮ

Завжди так вважала, але відносилася поблажливо - ну що ж, національний характер такий, нічого не вдієш.
А хата раптово перестала бути с краю.
Майже всі мої знайомі з самого початку акції громадянської непокори кожного дня ходили на мітинги та вистоювали там по декілька годин. Хлопці по 3-4 ночі відчергували на Майдані, причому не в наметовому містечку, а просто неба. Ті з моїх знайомих, кому не під силу так проводити час, возили до наметового містечка гарячу їжу, теплі речі, ліки. Розповідали, що на "телефони для небайдужих" (координація допомоги наметовому містечку) додзвонюватися треба годинами, бо дзвонять на них бесперервно.
Деякі взяли до себе додому знайомих чи незнайомих з інших міст. Багаторазово спостерігала, як тітоньки та дядечки приносили з хати термоси з чаєм, бутерброди, печиво та пригощали мітингуючих на Майдані, під Адмінстрацією Президента і т.п. На Хрещатику повно записок від навколишніх офісів чи мешканців будинків поблизу від центру із пропозиціями заходити погрітися, випити чаю.
Я вже не кажу про людей, які, подолавши всі перепони, "хоть тушкой, хоть чучелом" з’їхалися з усієї України, кинувши роботу та теплі квартири. Окремим групами, не домовляючись, приїхала вже половина моїх львівських друзів з культуролого-екологічної експедиції "Дністер". За написами на наметах на Хрещатику можна детально вивчити географію всіх регіонів України – і східних, і західних.
В них хата – не з краю.

СТЕРЕОТИП ДРУГИЙ. ПОБОЮВАННЯ. НЕ ЛІЗЬ, КУДИ НЕ ТРЕБА

Дуже важливий момент, як на мене. Часто було чути такі слова: "Чого рипатися, все вже наперед вирішено, шансів нуль. Нічего вже не зміниш, а ось неприємностей отримаєш по повній програмі". І ось те, що у перші два дні сто, а потім й двісті тисяч людей всупереч песимістичним прогнозам, чуткам про потяги з донецькими пацанами, про війська і танки, стягнуті під Київ, про силовий варіант все-таки вийшли на Майдан, особисто я вважаю наразі головною перемогою – над самими собою. Саме завдяки цьому на обличчях з’явилося цілком новий незнайомий раніше вираз спокою, впевненості в собі та якогось радісного подиву – адже незвично!

Як це все-таки класно, коли навколо всі посміхаються, а не ходять, зігнувшися, з кислими мармизами.

Ще до питання про побоювання. Більше за все меня вразило, що моя мама, наслухавшися ужастиків про силові варіанти, замість мене не пускати і відмовляти, сказала: "Вдягніться тепліше, і не забудьте мобілки". І так у багатьох моїх друзів.
Відпустити дітей – мабуть, навіть більша мужність, ніж піти самим.

СТЕРЕОТИП ТРЕТІЙ. ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ - СТАДНИЙ ІНСТИНКТ - НАТОВП - АГРЕСІЯ

Сама була в цьому на сто відсотків впевнена. Виявилося - помилялася.
Це - не натовп, це дійсно народ.
Я не вперше на масових заходах. Але якщо зазвичай до тебе нікому немає справи, то тепер все навпаки. Простий приклад. Я скрізь ходжу з фотоапаратом, і мені часто треба кудись повище залізти або пробратися ближче. Так ось. Без жодних прохань та натяків подають руку, допомагають, пропускають. Не дай боже хтось штовхнув випадково - "Перепрошую, вибачте" – обов’язково. Послизнувся – людей зо три одночасно кинуться підхопити. Раніше ви таке помічали?
А ще - абсолютно відсутній навіть натяк на агресію. Зальотних януковичевців зазывают пити чай та кличуть погрітися й поспілкуватися. Тому люди з шарфиками "Вибір-2004" спокійнісінько гуляють серед помаранчевого моря. Максимум – їм погрожує переїдання та надлишок дружньості.
Що скандують помаранчеві колони януковичців? «Ганьба»? А ні. Кричать: "Донецьк, Донбас, приєднуйтесь до нас!" и "Схiд i захiд разом!"
А ОМОНу оточення Адміністрации Президента співають пісні, читають вірші та кричать "Хлопці, посміхніться! Хлопці, посміхніться!"

Дивно, але факт – і мільйон людей може не бути натовпом.

СТЕРЕОТИП ЧЕТВЕРТИЙ. СИТИЙ ГОЛОДНОГО НЕ РОЗУМІЄ

Це неймовірно, як миттєво зникли соціальні бар'єри! На моїх очах хлопці з помаранчевою символікою кричали людям у здоровезному джипі, який коштує стільки, скільки ці хлопці не зароблять за все своє життя: "Не відвертайтесь від народу! Ми разом!". А з джипу не менш радісно вимахували лапками і кричали "Ми свої!" та натискали на клаксон.
Дорогі іномарки їздять містом з великими помаранчевими прапорами та сигналять. Люди на вулиці у відповідь посміхаються та машуть руками. На мітингу стоять поруч товстий, дорого одягнений дядько і студент. Між ними зараз немає межі. Фантастика!

FAQ – ПИТАННЯ, ЯКІ ЧАСТО ЛУНАЮТЬ У ПРОСТОРІ

"А правда, що це все американці організовують? А люди, напевно, зомбовані? А правда, що народ вже розходиться з Майдану?" Що я можу сказати? Найпростіший спосіб – приходьте і побачите самі. Як написав один росіянин: "Візьміть найцинічнішого і продажного московського журналіста, запустіть його на півдня на Майдан, він поїде звідти в помаранчевому шарфі"
Цю атмосферу неможливо передати словами.
Мої друзі і знайомі все робили за власним бажанням і абсолютно безкорисно. Очманілих очей не бачила жодних, а усміхнених – тисячі.
"А молодь в наметове містечко, напевно, приїхала пофестивалити, побухати, пошуміти, поїсти на халяву?"
Приходьте і дивіться, які там люди і які порядки.
Дивна річ, я навіть не чекала, але п'яні на Хрещатику були лише у вихідні дні під вечер. З тих, хто так всі уік-енди проводить. В наметовому містечку – самодисципліна, висять плакати "Не всі, хто з помаранчевою стрічкою – за Ющенка, але кожен, хто п'яний – точно за Януковича". Мои знайомі франківці казали, що, звичайно, зимно, і хотілося б погрітися гарячим вином, але ж ні! – сухий закон. От поїдемо додому – тоді й погріємося. Ще мене вразила відсутність ажіотажу там, де роздають їжу. Чому ніхто не хапає "на шару", не штовхається, а спокійно підходить у чергу і бере стільки, скільки потребує? Не знаю. Певно, щось таки відбулося у головах.

І останнє. Часто кажуть: "Ваш Ющенко те то, се то, такий-сякий". Від 99% своїх знайомих, а крім того, і на вулицях від незнайомих співбесідників я чула: "Я стою тут не за Ющенка, не за його партію, не за фракцію. Я стою тут за своє право на вибір і за свою свободу". Саме тому люди вистояли у найважчі дні - вівторок і середу (23-24 листопада), коли пригнічувала невизначеність, коли кияни вже намерзлися і потомилися, а з регіонів ще не могли прорватися до Києва.

Скажу про основні не політичні, а загальнолюдські результати "помаранчевої революції" (до речі, до вжитку увійшов вираз "піти на революцію". Наприклад: "Я з ранку заїду на роботу, а на десяту піду на революцію"). Це моя думка, але вона неоригінальна – приблизно так само вважає переважна більшість людей, з якими я спілкуюсь:
ми зрозуміли, що можно поважати себе і одне одного;
ми нарешті відчули себе єдиним народом;
ми стали пишатися своєю країною;
ми відчули запах свободи і повірили у свої сили.
Тому ясно одне – незалежно від того, як все піде далі, ставати знову покірним бидлом, якому можна без кінця брехати, ніхто вже не захоче.

Свободу не спинити!