К.С.Люїс. Космічна трилогія. За межі Мовчазної планети. Переландра

Книги англійського письменника Клайва Стейплза Люїса, автора знаменитих "Хронік Нарнії", недаремно порівнюють іноді з добрим вином: з роками вони не застарівають, а, навпаки, стають щораз кращими, набувають нових смислових відтінків і зовсім не губляться на тлі всього написаного опісля. Це, без сумніву, стосується і "Космічної трилогії" - написаної у 1938-45 рр. величної саги, дія якої розгортається на кількох планетах Сонячної системи.

Люїс вважається одним із найбільших апологетів християнства ХХ століття. Його твори видавалися в цілому світі мільйонними накладами; можна сміливо стверджувати, що Люїса читали більше, ніж усіх богословів нашого часу разом узятих. Поза тим, він володів незвичайним талантом уміло й органічно поєднувати в єдиному контексті античну міфологію, елементи середньовічного світогляду та християнські погляди - тут рівних йому ще треба пошукати.

Любителі класичної наукової фантастики "Космічну трилогію" іноді критикують, адже автор не ставив собі за мету наукову достовірність і не звертав особливої уваги на технічні деталі. Натомість поціновувачі літератури з філософським підтекстом над романами трилогії просто розкошують - небагато знайдеться книг, де перед читачем розгортається така грандіозна картина світобудови, заторкується стільки болючих питань, пов'язаних із розвитком сучасної цивілізації, і стільки питань власне філософських, які зачіпають першооснови людського буття.

Перший роман, "За межі Мовчазної планети", можна вважати своєрідним прологом до всієї історії. Він найкоротший за обсягом і написаний, як на Люїса, доволі простою, невибагливою мовою. Тут читач знайомиться з головним героєм перших двох романів і одним із героїв роману третього - кембриджським філологом Елвіном Ренсомом. Літературознавці досі сперечаються, хто послужив авторові прототипом: дехто твердить, що він зобразив тут самого себе, інші ж вважають, що головного героя трилогії змальовано з Дж. Р. Р. Толкіна - колеги і друга Люїса по Оксфордському університету і літературному гуртку "інклінгів". За сюжетом, Ренсом потрапляє до рук зловмисників, які викрадають його і вивозять на далеку планету Малакандра. Тільки згодом він дізнається, що так у Глибоких Небесах іменують планету, відому на Землі як Марс (земляни називають Глибокі Небеса космосом, який вважають - цілком даремно - холодною й безживною пусткою). На Малакандрі Ренсом зустрічає кілька видів розумних істот, а також елділів - під цією назвою Люїс вивів у своїй трилогії ангелів, хоч і відступив при цьому від постулатів традиційної християнської ангелології. Верховний елділ (Оярса) Малакандри розкриває йому очі на багато речей, про які він раніше і не здогадувався, зокрема, на безупинну боротьбу сил добра і зла, що справіку точиться у Всесвіті. Цікаво, що змальована у "Космічній трилогії" картина Всесвіту у багатьох аспектах нагадує середньовічну космологію - недарма Люїс був одним із найавторитетніших медієвістів свого часу.

Другий роман трилогії, "Переландра", цілком справедливо вважається однією з вершин творчості Люїса. Цього разу головний герой, той-таки Елвін Ренсом із Кембриджа, опиняється на планеті Переландра, яку ми знаємо під назвою Венера. Письменник дає тут повну волю своїй уяві - і створює неймовірні за красою описи фантастичних переландрійських краєвидів. Перед читачем ніби наяву постає "м'який, по-материнськи ласкавий, тендітно-яскравий світ - чарівний, як світанок, теплий, як полудень, і лагідний, як надвечір'я". На планеті панує первозданна ідилія, а на плавучих островах, що гойдаються на хвилях безмежного океану, живе тільки двоє людей - Владар із Владаркою чи Тор із Тінідріл, тамтешні Адам із Євою. Проте і туди проникає зло; історія, що трапилася з праматір'ю людського роду, може повторитися і на Переландрі - й завадити цьому до снаги тільки Ренсомові, якого, виявляється, й послано туди саме з такою метою. Та спочатку треба прийняти непросте рішення... Адже "один камінь може змінити течію цілої ріки, а цієї страшної миті таким каменем, що опинився у центрі уваги цілого всесвіту, був він, і елділи всіх світів - безгрішні, осяяні вічним світлом створіння - завмерли у Глибоких Небесах, очікуючи, яке ж рішення прийме Елвін Ренсом із Кембриджа..." Саме у "Переландрі" Люїс образно й вельми проникливо говорить про такі складні філософські питання як природа спокуси і справжнє значення насолоди, саме у цьому романі задум "Космічної трилогії" набуває найбільшої повноти і виразності.

Дія третього роману, "Мерзенної сили", відбувається в Англії, у звичному для Люїса університетському середовищі. У передмові автор пише: "У цій книзі нагромаджено чимало різних небилиць та чортовиння... Мені залежало на тому, щоб показати, як те чортовиння стикається з представниками якоїсь звичайної, всіма шанованої професії, тож із-поміж усіх професій я обрав свою - не тому, звісно, що університетські працівники легше піддаються на підступи всілякої нечисті, а тільки через те, що це єдина професія, яку я знаю достатньо добре, аби про неї писати." Ренсому в цьому романі відведено дещо другорядну роль, натомість на перший план виходять Джейн і Марк Стадоки - типові представники того ж таки університетського середовища, молоде подружжя, яке опиняється в самій гущі доволі моторошних подій. Як і в перших двох романах, перед нами - протистояння сил добра (очолювана Ренсомом спільнота із Сент-Ен) і зла (Національний інститут координованих експериментів), майстерно зображене на тлі вигадливого переплетіння легенд артурівського циклу, античної міфології і навіть натяків на ще не опубліковані на той час рукописи Толкіна. Врешті-решт добро бере гору, проте війна триває і далі...

Описані три романи К. С. Люїса справедливо вважаються класичними взірцями філософської фантастики ХХ століття. Не доводиться сумніватися, що читачі, які в дитинстві захоплювалися казковим світом Нарнії, так само захоплено стежитимуть і за напруженими перипетіями "Космічної трилогії".

Придбати за ціною видавництва у книгарнях "СВІЧАДО":
м. Львів, вул. Лисенка, 2; ПН-ПТ 9.30-18.00, СБ 10.00-15.00, вихідні дні - неділі та свята; тел. (032)235-73-16
м. Київ, вул. Покровська, 6, храм Миколи Доброго, М "Контрактова площа"; тел. (044)425-11-80
м. Київ, вул. Микільсько-Слобідська, 5, Патріарший Собор Воскресіння Христового УГКЦ, М "Лівобережна";
тел. (044)279-19-20, факс (044)279-19-20

Придбати через інтернет: сайт видавництва

На ту хвилину я вже дістався до краю вигону і тепер спускався пологим схилом; ліворуч виднівся гай, а праворуч стояла якась фабрична будівля, вочевидь, давно покинута. Внизу вечірня імла виглядала густішою, ніж на відкритому просторі. "Все починається з нервового зриву...", снувалася думка. Є, здається, така душевна хвороба, коли звичайнісінькі речі навіюють недужому страшенну тривогу, вселяють страх... такий, який викликає у мене ось ця покинута фабрика. Вибалушені очиська бетонних конструкцій і якісь наче примарні уламки цегляних стін зирили на мене понад сухою травою, в якій то тут, то там виднілися сірі калюжі і залишки старої вузькоколійки. Мені пригадалися Ренсомові розповіді про побачене там, на іншій планеті, особливо про тамтешніх мешканців - наприклад, височенних цибатих велетнів, званих сорнами. Гірше за все було те, що вони, за його словами, хороші та добрі; більше того, він вважав їх набагато кращими за нас, людей... Ясно: Ренсом з ними у змові! Зрештою, й справді, звідки мені знати, обвели його довкола пальця чи він сам... Можливо, все значно гірше...

Воно мовчки дивилося на Ренсома і врешті-решт посміхнулося. Ми часто говоримо про диявольську посмішку; Ренсом і сам не раз згадував про неї у розмовах, та щойно тепер збагнув, що ніколи не сприймав цих слів серйозно. Посмішка ця не була ні гіркою, ні лютою, ні зловісною - у звичному розумінні; щобільше, в ній анітрохи не відчувалося насмішки чи глуму. Радше в ній проглядала простодушність дикуна, який мовби запрошує у світ своїх розваг, так, ніби ці розваги приємні геть усім, цілком природні, і нікому навіть на думку не спаде встрявати через них у якусь суперечку. У тій посмішці не було й натяку на сором чи збентеження, за нею нічого не ховалося. Істота, яка стояла перед Ренсомом, не грішила супроти добра - вона добра просто не відала. Ренсом усвідомив, що досі ставав свідком тільки якихось непослідовних та нерішучих, по суті, половинчастих проявів зла. Натомість тут перед ним постало створіння абсолютно цілісне, в якому зло сягнуло краю, перейшло всі мислимі межі, подолало всі перепони; створіння це - Ренсом аж здригнувся від моторошного здогаду - перебувало у стані, вельми схожому на невинність. Воно знаходилося поза межами пороку так само, як Владарка знаходилася поза межами чесноти.

Ренсом стиснув кулаки так, що аж побіліли суглоби на пальцях. Несправедливість всього, що відбувалося, боляче його ранила. Як же це несправедливо... Як міг Малелділ сподіватися, що він зуміє боротися тут хоча б на рівних, коли зброю йому з рук вибили, коли брехати не можна, а правда може виявитися згубною? Це ж так несправедливо! Його залила гаряча хвиля обурення, а далі з головою затопила ще вища і потужніша хвиля сумнівів. А що, коли ворог все ж має рацію? Felix peccatum Adae… Навіть Церква сказала б йому, що непослух кінець кінцем призвів до добра. Поза тим він, Ренсом, і справді чоловік не надто рішучий, завжди з осторогою ставився до всього нового... То де ж брехня, де спокусник сказав неправду? На якусь мить у нього перед очима постало грандіозне видовище: велетенські міста, могутні армії, швидкі кораблі, багаті бібліотеки, слава й велич поезії, що іскрометним водограєм б'є з трудів і честолюбних поривань людини... Хтозна, можливо, власне в цьому поступі, в цій творчій еволюції і полягає суть людського життя, щонайглибша істина буття? З усіх найпотаємніших шпарин у глибинах розуму - про їхнє існування він раніше й не здогадувався - враз стало підніматися і линути до Вестонової подоби щось дике, свавільне і прекрасне. "Це дух, справжній дух, - нашіптував йому внутрішній голос, - а ти - тільки людина. Він неухильно прямує до мети крізь століття, ти ж - тільки слабка людина..."

Виявилося, що боротися зі сном йому не до снаги. Довго-довго Ренсом сидів у темряві, закляклий і втомлений; незабаром він захотів пити і їсти, а проте не рухався з місця, намагаючись не звертати уваги на безконечне бурмотіння "Ренсоме... Ренсоме... Ренсоме...", і от зненацька отямився від того, що поруч точилася розмова; початку її він не пам'ятав і зрозумів, що сон зрештою таки його зморив. Прислухався: Владарка тільки зрідка вставляла якесь слово, Вестонів же голос майже не змовкав. Звучав м'яко, ледь не лагідно, і говорив не про Тверду Землю і навіть не про Малелділа, а гарно й піднесено розповідав одну за одною якісь історії, і Ренсом доволі довго не міг зрозуміти, що ж пов'язує їх між собою. В усіх цих історіях ішлося про жінок, проте жінки ці жили у різні епохи і мали зовсім різну долю. Часом Владарка зроняла одне-два питання, і тоді з'ясовувалося, що багато чого їй не зрозуміло; втім, Нелюда це, на диво, анітрохи не бентежило. Якщо йому важко було пояснити щось в одній історії, він просто кидав її і тут же переходив до наступної. Всі його героїні були, здавалося, сущими мученицями: їх пригнічували батьки, покидали чоловіки і зраджували кохані, супроти них повставали діти, а суспільство їх не сприймало. Проте так чи інакше все, як правило, закінчувалося добре: або славою і хвалебними одами на честь героїні ще за життя, або - значно частіше - запізнілим визнанням і гіркими сльозами після смерті. Історія йшла за історією, і Владарка переривала Нелюдів монолог своїми запитаннями дедалі рідше й рідше; вочевидь, у неї вже почало складатися якесь враження про те, що означають слова "смерть" і "горе", - та в чому полягало це враження, Ренсом не мав уявлення. Минуло ще трохи часу, і він кінець кінцем збагнув, до чого змагав Нелюд. Кожна з жінок, про яких ішлося в його розповідях, обов'язково страждала від самотності і йшла на шалений ризик заради свого коханого, дитини чи народу. Їх не розуміли, зневажали та переслідували, проте згодом усім ставало ясно, що правда таки була на їхньому боці. Певні подробиці розповідач частенько замовчував, і Ренсом мав усі підстави підозрювати, що на Землі багато кого з цих шляхетних героїнь називали просто злочинницями, а чи й відьмами. Втім, такі деталі завжди залишалися в затінку. Натомість кожна історія доповнювала якимись штрихами загальний образ, що мав уже потрохи вимальовуватися в уяві у слухачки, - образ величної, прекрасної жінки, яка не згинається під тягарем відповідальності за долю світу, що лягла їй на плечі, безстрашно і самотньо йде вперед, у непроглядний морок, щоб здійснити заради інших те, на що ті інші не здатні, хоч від цього й залежить їхнє життя. А для контрасту, щоб іще краще виділити постаті цих ледь не богинь, Нелюд талановито зображав їм на противагу представників протилежної статі. Жодного слова не говорилося прямо, але десь ген-ген позаду можна було краєм ока побачити якесь невиразне скопище жалюгідних, дитинячих та страшенно зарозумілих істот, боягузливих, упертих і понурих; ці дармоїди мало в землю не повростали від лінощів, нічого не хотіли, ні на що не були здатні, і якщо й могли сягнути повноти життя, то лишень завдяки бунтівливій вдачі та жертовній відвазі своїх жінок. Оповідач вимальовував цей портрет так вміло, що Ренсом, якому ніколи не була властива надмірна чоловіча гордість, кілька разів ловив себе на тому, що й сам уже готовий йому повірити.

Нараз темряву розірвав спалах блискавки, а через кілька секунд почулися перекати переландрійського грому - десь високо-високо, під самим небесним склепінням ніби зазвучали велетенські тамбурини - і пішов теплий дощ. Ренсом майже не звернув на нього уваги. Блискавиця освітила Нелюда - він сидів долі, неприродно випроставшись, - і Владарку, яка напівлежала, припіднявшись на лікті; дракон у неї в головах уже прокинувся, віддалік виднівся гайок, а ще далі аж до самого обрію здіймалися височенні хвилі. Ренсом замислився над тим, що побачив. Як може Владарка дивитися на це обличчя, на ці щелепи - вони рухалися так одноманітно, наче не говорили, а весь час щось жували, - і не відчувати, що створіння, яке сидить оце перед нею, уособлює зло? Було, втім, зрозуміло, що в принципі нічого дивного тут немає. Ясна річ, вона просто не могла знати, як виглядає людина зла і як - добра; безперечно, він і сам мав у її очах не найкращий вигляд. Йому кинулося у вічі, що на її обличчі, раптово вихопленому з темряви спалахом блискавки, панував тепер якийсь новий, не бачений досі вираз. На Нелюда вона не дивилася; годі було навіть здогадатися, чи вона його слухає. Вуста мала міцно стулені, а брови - ледь-ледь припідняті. Ніколи ще Владарка не здавалася Ренсомові такою подібною до земних жінок, хоч і на Землі таке обличчя не часто побачиш. "Хіба на сцені, - подумав він раптом і аж здригнувся - надто вже несподіваною виявилася ця думка. - Така собі трагічна королева". Звісно, це порівняння не робило йому честі й узагалі виглядало великим перебільшенням. Він ніби образив Владарку і тепер не міг собі цього пробачити. А проте... проте... вихоплена блискавкою картина закарбувалася у нього в пам'яті, і стерти її було годі. Без сумніву, просто прекрасна трагічна королева, головна героїня великої трагедії; роль, яку чудово зіграла талановита акторка, котра і в житті - дуже добра людина. За земними мірками такий вираз був гідний похвали і навіть пошани; та Ренсом пам'ятав і все те, що прочитав у неї на обличчі до того, - повну відсутність себелюбства, радісну святість, бездонний спокій, що пов'язувався у нього в уяві то з раннім дитинством, то з глибокою старістю, хоч молодість, яку просто випромінювало і її обличчя, і тіло, начебто й заперечувала і те, й інше. Все це він пам'ятав, а тому новий вираз на обличчі Владарки навіював йому жах. Зовсім трішечки, ледь помітно, але вона вже претендувала на велич, вже грала роль, і це здавалося йому страшенно вульгарним. Можливо, це був усього лишень мимовільний, до того ж, втілений суто в уяві відгук на те нове запропоноване їй заняття - видумувати, творити вимисел, - але, Господи Боже, краще б вона цього не робила! І вперше в голові у Ренсома з'явилася чітка думка: "Далі так тривати не може."

     Позаяк того дня Ренсом прокинувся пізно, йому не дуже хотілося спати, коли споночіло. Море втихомирилося, дощу не було, і він сидів собі у темряві, спершись спиною об дерево. Владарка, судячи з рівного дихання, спала неподалік, а Нелюд, безперечно, пантрував десь поруч, щоб розбудити її і далі діймати своїми підступними розмовами, щойно Ренсом задрімає. І вже вкотре - цього разу ще рішучіше - він подумав: "Так далі тривати не може".
     Ворог діє щораз наполегливіше і нахабніше. Якщо не станеться якогось чуда, то рано чи пізно Владарка здасться, вона приречена. Де ж чудо - точніше, де добре чудо? Адже й сам Нелюд потрапив на Переландру лишень чудом. Невже тільки пекло здатне творити чудеса? А що ж тоді Небо? Вже не вперше Ренсом замислився про Божу справедливість, бо ніяк не міг зрозуміти, чому Малелділ покинув його, коли ворог, сам Ворог - поруч.
     Та не встиг він про це подумати, як раптом ясно відчув, що Малелділ - поруч, так, наче йому повідала про це сама непроглядна темрява, що панувала навколо. Його знов охопило відчуття присутності якоїсь вищої сили - раз чи двічі таке вже траплялося з ним тут, на Переландрі; це відчуття завжди приносило надзвичайну втіху, проте й сприймалося не без певного внутрішнього спротиву. Морок ніби набув ваги і тепер тиснув на груди так, що ледь можна було дихнути, а ще, здавалося, ліг Ренсомові просто на голову нестерпно важким вінцем, і якийсь час зібратися з думками ніяк не вдавалося. Та минула хвилина-друга, і він несподівано для себе самого збагнув, що так було постійно, хоч його ж власний розум останніми днями намагався - і доволі успішно - завадити йому це усвідомити.
     Мовчання, та ще й внутрішнє, завжди становило для нашого роду майже непосильне завдання. Якийсь голос у глибинах людського мозку знай теревенить та теревенить і не змовкає навіть у найсвятіших місцях, аж доки ми зусиллям волі все ж не змушуємо його втихнути. Тож коли Ренсом мало не онімів від страху і любові - десь такою йому й уявлялася смерть, - той-таки внутрішній голос, геть не здатний відчувати якусь там шану, й далі засипав його розум найрізноманітнішими запитаннями та сумнівами. "Все це дуже добре, - примовляв цей невгамовний скептик, - але яка мені користь з такої допомоги? Ворог і справді тут, онде, він по-справжньому говорить і діє. А де ж Малелділів посланець?"
     Мовчазна темрява, наче вмілий тенісист або фехтувальник, вмить відбила цей випад, і коли Ренсом усвідомив відповідь, йому аж перехопило подих. Це виглядало сущим блюзнірством, не інакше. "Але що ще я можу зробити? - залопотів голос. - Усе, що міг, я зробив. Я сперечався з ним до нестями, але ж пуття з цього жоднісінького." Він спробував переконати себе, що не може представляти Малелділа так, як Нелюд представляє пекло. Таж сама ця думка - від диявола, це спокуса незмірної гордині, манії величі. І знову його пройняв дрож - темрява просто відкинула ці доводи, відкинула майже нетерпляче, і йому довелося хоч-не-хоч погодитися з тим, що досі він чомусь і не зауважував: адже його поява на Переландрі - це чудо принаймні не менше за появу у цьому світі Нелюда. Отож те добре чудо, якого йому так прагнулося, насправді вже здійснилося. Цим чудом був він сам.
     "Та це ж повна нісенітниця!" - обурився й далі вельми скептично налаштований голос. Він, Ренсом, - кумедний пістрявий дивак, якому ніколи нічого не вдається довести, - і раптом чудо?! Розум щодуху кинувся до рятівної, здавалося б, лазівки. Що ж, прекрасно. Він і справді потрапив сюди завдяки чуду. Отже, він - у Божих руках. Він робить усе, що може - та що там казати, вже зробив усе, що міг! - а Бог уже подбає, щоб уся ця історія закінчилася добре. Так, йому не вдалося сягнути успіху, але він справді зробив усе, що міг, навряд чи комусь іншому пощастило б більше. "Нам, смертним, не судилось таланом керувати". Тож про те, як закінчиться ця битва, можна не турбуватися, Малелділ уже якось із цим упорається, а тоді безпечно поверне його, до краю виснаженого запеклою, хоч і безнадійною боротьбою, на Землю. Можливо, Малелділів задум власне й полягає у тому, щоб він, Ренсом, повідав людству істини, які йому відкрилися на Венері. А доля цієї планети, звісно ж, не може повністю залежати тільки від нього одного, вона в руках Божих. От і чудово, там її й залишимо, а самі з вірою у серці...
     І раптом наче обірвалася струна на скрипці. Мить - і від усіх лукавих вивертів та відмовок не зосталося й сліду. Темрява невблаганно і впевнено відповіла: все це зовсім не так. Його мандрівка на Переландру - це не моральна вправа; боротьба, яка тут зараз триває, - аж ніяк не вдавана. Так, вислід цієї боротьби - в руках у Малелділа, але руки ці - то Владарка з Ренсомом. Доля світу, цілого світу справді цілком залежить від того, як вони поведуться у найближчі кілька годин. Ця правда постала перед ним ясно, як Божий день. Вони можуть, якщо захочуть, врятувати невинність цього світу; якщо ж вони відступлять, то на цю невинність чекає неминуча загибель, і ніхто інший ні тепер, ні пізніше, ні на цій планеті, ні в цілому всесвіті не міг зарадити цьому лихові. Ренсом усвідомлював усе це надзвичайно ясно, хоч і не мав іще анінайменшого уявлення, що робити далі.
     Себелюбне єство враз панічно, несамовито запротестувало, щосекунди набираючи обертів, ніби гвинт моторного човна, якого раптом витягнули з води. Це ж повне безглуздя! Це несправедливо і геть нерозважливо! Невже Малелділ хоче погубити цей світ? Який сенс влаштовувати все так, аби в останній момент усе найважливіше залежало від такого нікчемного створіння, як він? І тут йому пригадалося, що далеко-далеко звідси, на Землі, зараз точиться війна, і десь там поблідлі лейтенанти та поцятковані ластовинням сержанти, які тільки недавно почали голитися, стоять на варті або крадуться у непроглядній темряві повз ворожі редути, і раптом у них наче розкриваються очі: це ж усе, абсолютно усе залежить тепер від них, від їхніх дій! А ще далі, у глибині віків, тримав оборону на своєму мосту Горацій, і походжав туди й сюди імператор Константин, розважаючи над тим, приймати чи ні нову віру, і сама Єва стояла, зацікавлено розглядаючи заборонений плід, а Небеса, затамувавши подих, чекали на її рішення. Ренсома наче била пропасниця, він зі скреготом стиснув зуби, але видіння не зникало. Так, саме так і не інакше й було створено світ. Або від тебе не залежить нічого, або щось таки залежить. І якщо все ж залежить, то хто, хто може встановити якісь межі цієї залежності? Один камінь може змінити течію цілої ріки, а цієї страшної миті таким каменем, що опинився у центрі уваги цілого всесвіту, був він, і елділи всіх світів - безгрішні, осяяні вічним світлом створіння - завмерли у Глибоких Небесах, очікуючи, яке ж рішення прийме Елвін Ренсом із Кембриджа.

     Коли настає ранок, якого боїмося, то прокидаємося зазвичай одразу. Так і Ренсом, ледь розплющивши очі, тут же пригадав, що має сьогодні зробити. Він був сам-один; острів легенько погойдувався на лагідних, зовсім не штормових хвилях. Золотаве світло, що пробивалося поміж темно-синіми стовбурами, вказувало найближчу дорогу до моря. Ренсом подався туди, викупався, а тоді вибрався на берег, ліг долі і напився води. По тому знову звівся на ноги і кілька хвилин стояв, пригладжуючи руками мокре волосся і розминаючи руки й ноги; при цьому зауважив, що колись засмагла з одного боку і бліда з другого шкіра була вже майже однаковою на вигляд. Якби Владарка вперше побачила його тепер, то ледве чи охрестила б Пістрявим. Тіло набуло барви слонової кості, а пальці ніг, які стільки днів не знали взуття, відпочили і розпрямилися. Загалом він зараз подобався собі набагато більше, ніж раніше. Ренсом анітрохи не сумнівався, що таке-от здорове, непонівечене тіло йому судилося знову мати хіба після того величного для цілого всесвіту дня, який неодмінно настане колись у майбутньому, і він радів, що має для концерту, у якому вже так чи інакше мав узяти участь, такий гарний, добре налаштований інструмент. "Коли я прокинусь і насичусь Твоїм видом, - подумав він, - то тільки потішусь таким тілом".
     Ренсом повернувся і попрямував до лісу, та не встиг пройти і кількох десятків кроків, як несподівано - всі його думки на той час уже вертілися навколо їжі - наштовхнувся на цілу хмару деревних бульбашок. Насолода була такою ж гострою, як і тоді, коли він зазнав її вперше, і навіть крок у нього став після духмяної купелі пружнішим та легшим. Ренсом і тепер, перед останньою у житті трапезою, не вважав за доцільне вибирати з-поміж розмаїття фруктів у лісі найкращі, та перше, що кинулося йому у вічі, були власне жовті плоди. "Що ж, чудовий сніданок перед тим, як зійти на ешафот, - насмішкувато подумав він, відкинувши вбік порожню шкаралупу; його охопило таке задоволення, наче цілий світ мав ось-ось піти в танок. - Хай там як, а мені нема про що шкодувати. Час я провів зовсім непогано - адже мені довелося побувати в раю".
     Він подався лісом далі - туди, де дерева росли густіше, - і за кілька кроків мало не перечепився через Владарку, яка лежала на землі, забувшись міцним сном. Зазвичай о цій порі вона вже давно не спала, і Ренсом збагнув, що сон послав їй Малелділ. "Я ніколи більше її не побачу, - подумалося йому. - Я взагалі ніколи більше не дивитимусь на жінку так, як дивлюся оце зараз." Доки він стояв над Владаркою, його проймала якась дивна, сирітська туга - ото б побачити, хоч раз у житті, праматір свого роду отак, в усій славі та невинності! "В нас усе інше - інша благодать, інша слава, - шепотів він сам до себе, - але не така, такої ні нам, ні комусь іншому побачити не судилося. Так, Бог може обернути на добро все, геть усе, що відбувається в будь-якому закутку будь-якого світу, але наша втрата не стає від того меншою." Він кинув на Владарку ще один погляд, а тоді швидко пішов далі. "Я таки мав рацію, - снувалося йому в голові, - це не могло тривати далі. Час покласти всьому цьому край."
     Шукаючи ворога, він доволі довго блукав островом, то пірнаючи в гущавину, де панували тьмяні, проте водночас вельми насичені барви, то виринаючи на відкритій місцевості. Наткнувся було на свого давнього приятеля, дракона; той знов обкрутився довкола якогось стовбура, проте цього разу міцно спав, як і Владарка його світу. Тільки тепер Ренсом звернув увагу на те, що, відколи прокинувся, не чув ні щебетання птахів, ні шарудіння гнучких тіл поміж гілками, ані не помічав цікавих поглядів із заростів; до нього долинало лишень рокотіння хвиль. Скидалося на те, що Господь Бог занурив цілий острів - а, можливо, й увесь цей світ - у глибокий сон. На мить Ренсом відчув себе страшенно самотнім, проте тут же й зрадів, що у пам'яті безтурботних мешканців цих райських островів не залишиться ні насилля, ні крові.
     Десь за годину, обходячи невеликий гайок бульбашкових дерев, він зненацька наткнувся на Нелюда. "Як, його уже поранено?" - подумав було, побачивши на грудях у почвари криваві плями, але відразу ж зрозумів, що Нелюд, як завжди, вимазався чужою кров'ю: в його довгих, вправних руках слабко тріпотіла, широко розкривши дзьоба у безгучному передсмертному зойку, наполовину розтерзана птаха. Ренсом накинувся на ворога ще до того, як устиг збагнути, що, власне, робить. Либонь, підсвідомо пригадавши шкільні заняття боксом, він із усієї сили вдарив Нелюда лівою рукою просто у підборіддя. Про те, що боксерських рукавиць у нього немає, він геть забув, та це тут-таки далося взнаки: коли його кулак зіткнувся з щелепою ворога, пальці пронизав різкий біль - на мить навіть здалося, що їх зламано, - а ціла рука аж до плеча затремтіла й занила. Якусь секунду Ренсом приходив до тями, а Нелюд тим часом устиг відступити на кілька кроків назад. Йому удар теж явно не припав до смаку. Хоч птаху з рук він так і не випустив, та, вочевидь, прокусив собі язика, бо коли спробував заговорити, з рота потекла цівка крові.
     - Отже, тепер ти спробуєш силу, - хрипко сказав він по-англійськи.
     - Облиш птаху, - наказав Ренсом.
     - Але ж це не надто розумно з твого боку, - вів далі Нелюд. - Хіба ти не знаєш, хто я такий?
     - Я знаю, що ти таке, - відповів Ренсом. - Все решта не має особливого значення.
     - І ти, жалюгідний, слабкий чоловіче, гадаєш, що зможеш зі мною боротися? - знову заговорила почвара. - Сподіваєшся, певне, що Він тобі поможе? Ну-ну... багато хто на це сподівався. Я знаю Його набагато довше, ніж ти. Всі думають, що Він їх порятує, і починають розуміти, що воно й до чого, надто пізно - в концтаборі чи у божевільні, у вогні, на дибі чи на хресті. Хіба ж Він навіть самого себе зумів урятувати? - І Нелюд раптом закинув назад голову і заволав так, що саме небесне склепіння, здавалося, зараз розламається і поховає їх під своїми уламками: - Елі, Елі, лама савахтані?!
     Ренсом одразу ж збагнув, що чує досконалу арамейську мову першого століття. Нелюд не цитував; він пригадував. Слова, що злетіли з уст розп'ятого на хресті Ісуса, всі ці роки зберігалися у палаючій пам'яті упослідженого вигнанця, який ось тепер вивергнув їх, огидно кривляючись. Від жаху у Ренсома на мить потьмяніло в очах, і не встиг він прийти до тями, як почвара кинулася на нього, завиваючи, наче вітер у бурю, та вирячивши очі так, що повік узагалі не було видно; волосся на голові у неї стало сторч. Нелюд обхопив його, притиснув собі до грудей так, що вивільнитися було неможливо, й уп'явся кігтями у спину, вириваючи чималі клапті шкіри і плоті. Руки у Ренсома були затиснуті, і хоч він несамовито шарпався і виривався, а проте завдати нормального удару не міг. Кінець кінцем йому вдалося трохи нагнутися, і він тут же скористався нагодою й увігнав зуби ворогові у праву руку; спершу це не принесло жодного результату, та Ренсом стискав щелепи дедалі сильніше й сильніше, і ось нарешті почвара заскавуліла від болю і послабила хватку, а він несподівано сам для себе опинився на волі. На розгубленого ворога посипався справжній град ударів; Ренсом цілив у серце і сам не чекав від себе такої сили і точності. Під його кулаками Нелюд спочатку лишень судомно хлипав, та потім знову підняв руки зі скарлюченими пальцями, що нагадували страхітливі пазурі. Битися навкулачки йому не подобалося; от обхопити супротивника і роздирати тіло кігтями - то була б зовсім інша річ. Ренсом відбив праву руку почвари - знову кістка зіткнулася з кісткою й огидно заскніла, - а тоді завдав різкого удару у м'ясисте підборіддя. Тієї ж миті гострі кігті роздерли йому правицю, та він якось вивернувся, а тоді йому хтозна й як удалося перехопити Нелюдові зап'ястя.

     Проспавши мертвим сном хтозна й скільки часу в освітленій червонявими відблисками печері, Ренсом знову вирушив у мандри підземним царством, хоч у голові йому часом і паморочилося від голоду й утоми. Він пригадує, що, прокинувшись, доволі довго просто лежав на березі річки і навіть сперечався сам із собою, чи варто підніматися та йти далі, а от як і коли вирішив, що таки варто, - зовсім не пам'ятає. Взагалі від усього того шляху у пам'яті в нього збереглися тільки якісь уривчасті, на позір не пов'язані між собою спомини. Згадується, приміром, довга галерея, яка з одного боку обривалася у палаючу безодню, а ще - страхітливе місце, звідки неперервно здіймалися догори гігантські клуби пари. Безперечно, то зривався вниз, прямо у вогненну прірву, один із тих численних бистрих потоків, що шуміли то тут, то там у печері. Потім Ренсом потрапив до величезної, тьмяно освітленої зали, сповненої незнаним блискітливим камінням, яке іскрилося, вигравало неймовірними переливами, дражнилося з нього, ніби він обстежував з кишеньковим ліхтариком в руці якусь дзеркальну кімнату. Йому також здалося - а може й примарилося, хтозна, - ніби він проминув схоже на височенний собор місце, яке скидалося радше на витвір мистецтва, а не природи; там стояли два престоли, обставлені обабіч меншими кріслами, при чому і ті, й інші були для людей явно завеликі. Якщо така зала й справді існувала, то Ренсом так ніколи й не збагнув, для чого вона призначалася. Далі був темний тунель, де віяв і сипав піском в обличчя шалений вітер, що бозна-де й узявся у цих підземеллях. Ще він проминув одне місце, де йшов у темряві, але міг дивитися кудись вниз, далеко углиб, де крізь химерне плетиво високих колон та дивних звивистих арок видно було рівну поверхню, освітлену холодним зеленим сяйвом. Ренсом зупинився, щоб краще все це роздивитися, і тут йому привиділося, наче на ту поверхню повільно вповзли по двоє четверо великих земляних жуків, які здаля виглядали не більшими за комарів. Жуки тягнули за собою відкриту колісницю, у якій нерухомо стояла закутана у покривала висока і струнка постать. Нестерпно повільно й велично та колісниця проїхала і зникла з очей. Так, мабуть, підземні терени цього світу створено не для людей... Але ж для когось їх таки створено. Ренсомові подумалося, що тут могла б до певної міри відродитися давня поганська традиція умиротворяти, потрапивши у якісь нові, незнані краї, місцеві божества, не завдаючи образи Господеві, а лишень розважливо та ґречно прохаючи вибачення за те, що вторгаєшся у їхні споконвічні володіння. Та сповита у пишну габу істота на колісниці була, безперечно, його ближнім, Божим створінням, але з цього зовсім не випливало, що тут, під землею, вони наділені рівними правами. По тому збігло вже чимало часу, коли з непроглядної пітьми до Ренсома донісся гуркіт барабанів - бум-бу-бу-бу-бум-бум; спочатку барабани били десь ген-ген далеко, потім начебто всюди навкруги, а згодом затихли вдалині, викликавши у темних лабіринтах сливе безконечне відлуння. Ще пізніше йому трапився дивовижний водограй холодного світла - щось схоже на стовп води, який сам по собі випромінював іскристе сяйво; він йшов і йшов, а наблизитися до цього дива бодай на крок так і не зумів, і воно врешті-решт несподівано зникло. У нього не було жодного уявлення, що то могло бути. Словом, Ренсом побачив іще чимало різних дивних та величних речей і пережив не одну важку хвилину - все це годі й описати, - та ось настала мить, коли він раптом послизнувся у темряві, покотився кудись донизу, марно намагаючись за щось ухопитися, й опинився у глибокій воді, яка линула кудись стрімким потоком. Серце у нього стислося від жаху: тепер якщо його не розіб'є об кам'яні береги, то вже напевне понесе просто у вогненну безодню. Проте річище виявилося напрочуд рівним і прямим, а течія - не такою вже й бистрою. Він жодного разу ні до чого не вдарився й урешті-решт, розуміючи, що й так нічого не вдіє, перестав борсатися і віддався потокові, який невпинно ніс його кудись крізь лунку темряву. Хтозна, скільки це тривало - мабуть, доволі довго.
     Читач, либонь, розуміє, що постійне очікування смерті, втома та безнастанний оглушливий шум добряче збили Ренсома з пантелику. Згодом він тільки неясно пригадував, наче темрява ставала щораз сірішою, а далі течія винесла його у якусь незбагненну мішанину блакитного, зеленого і білого. Над головою в нього пропливали чудернацькі арки, а обабіч змінювали одна одну високі колони, що променилися слабким світлом, але все це він бачив невиразно, немов у тумані. Назагал печера виглядала тут так, наче її вирізьблено з криги, проте навколо було надто тепло, щоб у це повірити. Склепіння високо вгорі теж ніби пливло, одначе то в ньому, безперечно, віддзеркалювалася сама річка. Ще трохи - і Ренсома винесло на яскраве денне світло, у тепле повітря; течія кілька разів перекрутила його, геть забивши памороки, і кінець кінцем покинула, ошелешеного й задиханого, на мілині у якійсь великій заводі.
     Він почувався занадто виснаженим, аби рухатися. Щось невловиме у повітрі, можливо, безгоміння, порушуване лишень самотніми криками птахів, підказало йому, що він знаходиться на вершині високої гори. Ренсом радше викотився, ніж виповз із води на ніжну синю траву. Озирнувшись, побачив, що ріка витікає з устя печери, яка й справді виглядає так, наче всередині вирізьблена з криги. Біля самого виходу вода була ясно-синя, проте трохи далі набувала теплої, бурштинової барви. Все навколо, здавалося, повивав легкий серпанок, повітря дихало прохолодою, а трава ряхтіла краплинами роси. Збоку здіймався височенький стрімчак, порослий густою і яскравою рослинністю, поміж якою щось де-не-де виблискувало, ніби скло. Втім, наразі Ренсома все це не дуже й зацікавило. З-під маленьких гострих листків звисали чималі грона схожих на виноград ягід, до яких можна було дотягнутися, не піднімаючись. Він трохи підживився, а тоді непомітно для себе самого заснув.

     Надзвичайно слабке, ледь-ледь помітне для ока світло, яке зазвичай з'являється там, де перебуває елділ, раптом зникло. Разом із ним зникли і встелені червоними квітами вершини, і тихе озерце; натомість навколо Ренсома зненацька здійнявся справжній смерч із неймовірних, страхітливих образів. Із шаленою швидкістю повз нього крізь якісь химерні куби та об'ємні семикутники пролітали і зникали у безмежній чорній пустці всіяні очима стовпи, сліпучі спалахи полум'я, кігті, дзьоби, велетенські сніжинки найнеймовірніших обрисів... "Досить! Не можу більше!" - закричав він, і все скінчилося так само раптово, як і почалося. Ренсом приголомшено оглянувся навколо - і квіти, й озерце знову були тут, наче нікуди й не зникали, - а тоді постарався пояснити елділам, що таке видовище - то для людини трохи занадто. "Що ж, подивись на оце", - мовили голоси. Він уже дещо неохоче знову підвів погляд і далеко між двома гірськими вершинами по той бік долини побачив два колеса, що ніби котилися йому назустріч. Нічого більше - лишень два колеса, які дуже повільно котилися одне всередині іншого. В них не було нічого жахливого - хіба лишень велетенський розмір, - проте водночас вони не мали для нього і якогось особливого значення. Тож Ренсом попросив елділів спробувати ще й утретє. І тут на протилежному березі озера постали раптом дві людські постаті.
     Вищі за сорнів - тих велетнів, з якими йому довелося познайомитися на Марсі, - вони були на зріст десь футів із тридцять і пломеніли білим вогнем, ніби розжарене до білого залізо. На тлі червоних гір обриси їхніх тіл, здавалося, легенько, м'яко струменіли, текли, так, ніби постійність видимої форми у них підтримувалася невпинним стрімким рухом матерії; схожий вигляд має, приміром, водоспад або полум'я. По краях, трішки вглиб від поверхні ці тіла навіть видавалися прозорими, посередині ж світло крізь них уже не проходило.
     Коли Ренсом дивився просто на них, йому здавалося, ніби вони мчать прямо до нього на шаленій швидкості, і лишень відвівши погляд, він переконувався, що вони все ж стоять на місці. Можливо, почасти таке враження можна було пояснити тим, що за постатями розвівалося їхнє довге, блискуче волосся, немов розмаяне сильним вітром. Втім, якщо в долині і віяв вітер, то хіба аж ніяк не подібний на звичайний, адже жодна пелюстка не ворушилася, а озерце не бралося брижами. Стояли вони не зовсім вертикально відносно землі, але для Ренсома (як і для мене тоді, коли мені самому довелося зустрітися з елділом) це виглядало так, наче елділ власне й стоїть вертикально, а от долина - та й, либонь, ціла Переландра - ні з того ні з сього накренилася. Йому пригадалося, як колись давно, на Марсі, Оярса сказав йому: "Я перебуваю тут зовсім не так, як ти", і він збагнув, що елділи і справді рухаються, хоч щодо нього самого перебувають зараз у статичному положенні. Планета, яка, доки він на ній знаходився, неминуче здавалася йому нерухомою, для них пливла небесами, тож у своїй, небесній системі координат їм доводилося рухатися, щоб залишатися в долині і не відстати від неї. Якби вони зупинилися, то промайнули б повз нього із швидкістю блискавки, і він ледве чи зумів би їх навіть помітити, адже Переландра оберталася і навколо власної осі, і довкола Сонця.

     Цієї миті Ренсом раптом почув у себе за спиною дивний шум, що ставав усе гучнішим і гучнішим, - безладну мішанину хрипкуватих голосів і поквапливого тупотіння, яка зненацька ввірвалася у дзвінку тишу - така буває тільки високо в горах - і наче розбавила кришталево-чисті голоси богів теплим духом тваринного буття. Він озирнувся. Бігом і поповзом, підстрибом і перевальцем, на двох і на чотирьох, по землі і над землею до квітучої долини входили, вбігали, влітали і вповзали різні-розмаїті тварини. З'являлися вони переважно попарно, самець і самка, бавлячись одне з одним, ганяючись одне за одним, стрибаючи одне через одного, пролізаючи одне під одним і вибираючись одне одному на спину. Незабаром йому вже мало в голові не паморочилося від барвистих пір'їн, золотистих дзьобів, лискучих боків, вологих очей, широко роззявлених пащ, з яких долинали звуки на будь-який смак - від гарчання до іржання, - та цілого лісу настовбурчених хвостів. "Справжнісінький тобі Ноїв ковчег!" усміхнувся подумки Ренсом, а тоді його раптом вразила інша, цього разу вже серйозна думка: "Втім, у цьому світі жодного ковчега і не знадобиться!"
     Радісна, тріумфальна пісня чотирьох співучих звірів злинула у повітря і геть заглушила всі інші звуки. Переландра збирала тварин на протилежному березі озера; невдовзі по цей бік залишився лежати тільки великий, схожий на гріб ящик. Ренсом не знав, чи Венера каже щось звірям, не знав навіть, чи вони взагалі підозрюють про її присутність. Хтозна, можливо, їх пов'язують якісь тонші, потаємніші ниті, геть інакші, ніж ті відносини, що існують між звірями та Владаркою. Правителі Переландри і Малакандри перейшли туди, де стояв Ренсом; тепер усі - і елділи, і Ренсом, і тварини - дивилися в одному напрямку, й уся картина стала набувати упорядкованого вигляду: першими біля самої води стояли елділи; між ними, але трохи позаду, сидів на землі серед червоних лілій Ренсом; за ним розташувалася четвірка співучих звірів, які посідали по-собачому і звіщували радість усім, хто їх слухав; позаду ж скупчилися всі решта тварини. Стало зрозуміло, що зараз має відбутися якась урочиста церемонія. Напруга зростала, і Ренсом, щоб трохи її розвіяти, запитав просто так, знічев'я: "А хіба вони встигнуть повернутися звідси до ночі?" Ніхто не відповів, та він, зрештою, і не чекав відповіді, адже чомусь зовсім не сумнівався, що цей острів ніколи не був для Владаря з Владаркою забороненою землею - на відміну від того, іншого острова, - а єдиною метою тієї заборони було привести їх сюди, до призначеного їм престолу. Замість того, щоб відповісти, боги лишень цитьнули на нього: "Мовчи!".
     Ренсомові очі так звикли до м'якого, тьмяного переландрійського світла, що він - особливо після мандрівки темними надрами гори - вже й не бачив особливої різниці між ним і денним світлом у нашому світі. Тож він мало не остовпів від подиву, коли гори по той бік долини раптом потемніли так, наче десь ген-ген за ними починався наш, земний світанок. За мить на землі пролягли чітко окреслені, довгі - ніби вранішні - тіні, що їх відкидала кожна жива істота, кожний щонайменший горбик; навіть у квітів з'явився світлий бік і темний. Світло піднімалося схилом гори дедалі вище й вище і невдовзі залило 0цілу долину. Тіні знову зникли. Повсюди запанувало яскраве денне світло, і годі було сказати, звідки воно ллється. Тільки тепер Ренсом дізнався - і запам'ятав на ціле життя, - що мають на увазі, коли говорять, наче світло "покоїться" на якійсь святині чи її "осіняє", хоч сама вона його не випромінює. Тим часом світло сягнуло досконалості й урешті-решт застигло непорушно, наче цар на престолі або вино у повній чаші, заповнило чистим сяйвом цілу долину й осяяло святая святих, сам рай, що його уособлювали тієї миті двоє людей, які вийшли пліч-о-пліч із проходу між горами і на мить зупинилися на краю долини. Їхні тіла сяяли у яскравому світлі, наче два смарагди, але це сяйво не засліплювало і не заважало на них дивитися. Чоловік підняв руку, ніби наділяючи всіх водночас і царським, і архиєрейським благословенням, а тоді вони зійшли вниз і зупинилися на березі озера. І навіть величні боги опустилися навколішки перед маленькими постатями молодих Владаря з Владаркою і вклонилися, віддаючи їм шану.

     Ренсом наче прокинувся зі своїх марень. Поряд у напівтемряві метушилися Дивайн із Вестоном. Він замерз, а його тіло, хоч насправді й набагато легше, ніж на Землі, все ще здавалося нестерпно важким. До Ренсома враз повернулося ясне усвідомлення того, якої дивовижної пригоди він зазнає, і його охопила цікавість, лишень трішечки розбавлена острахом. Так, можливо, тут на нього чигає смерть - зате на якому ешафоті! Ззовні до корабля вже проникало холодне повітря і світло, і він нетерпляче завертів головою, намагаючись розгледіти щось між плечима своїх супутників. Та ось останній болт відкручено, і люк відчинився.
     Через отвір, звісно, виднівся тільки ґрунт - кругла блідо-рожева, майже біла пляма; Ренсому годі було розібрати, чи це така густа і коротка рослинність, чи дуже нерівна й потріскана камениста поверхня. Тут-таки в люк просунулася темна Дивайнова постать. Ренсом встиг помітити у нього в руці револьвер. "У кого він цілитиме - в мене чи в сорнів?" - промайнула думка.
     - Тепер ви, - коротко кинув Вестон.
     Ренсом глибоко вдихнув, а його рука мимоволі потягнулася до ножа, заткнутого за пояс. По тому просунув в отвір голову і плечі й уперся обіруч у поверхню Малакандри, в рожевий, м'який килим, який на дотик ледь пружинив, наче гума, і виявився, безперечно, рослинністю, а тоді звів догори очі. Над головою у нього було бліде блакитне небо - на Землі таке можна побачити погожого зимового ранку, - на тлі якого громадилося щось схоже на велетенські, також рожеві пінисті кучугури; він прийняв їх за хмари.
     - Ворушіться, - поквапив його Вестон.
     Ренсом виліз назовні і звівся на ноги. Було доволі холодно, а від тутешнього повітря трохи задирало в горлі. Він огледівся навколо, та тут бажання одним поглядом увібрати в себе і збагнути новий світ ніби вирішило над ним пожартувати: у нього перед очима знай вигравали різнобарвні переливи, за якими годі було вгадати конкретні обриси. Для того, аби чітко щось бачити, треба мати хоч приблизне уявлення про те, що саме перед тобою знаходиться, а тут усе йому було абсолютно незнайоме. Спершу в Ренсома склалося враження, наче навколо - сповнений блідими барвами, яскраво освітлений світ; щось таке можна часом побачити на дитячому малюнку акварелями. За мить він утямив, що світло-блакитна смуга, яка ледь не доходила йому до ніг, - це поверхня води чи, принаймні, чогось подібного на воду. Отже, вони знаходилися на березі озера або річки.
     - Відступіть-но трохи вбік, - мовив Вестон, і собі вибираючись з корабля.
     Ренсом обернувся і, на превелике своє здивування, цього разу побачив просто перед собою цілком знайомі обриси - хатину, яка нічим не відрізнялася від земних, от хіба стіни були складені з якогось дивного матеріалу.
     - Тут живуть люди? - видихнув він у замішанні. - Вони вміють будувати?
     - Не вгадали, - реготнув Дивайн. - Будувати вміємо ми.
     І він витягнув з кишені ключа та відімкнув звичайнісіньку колодку, яка висіла на дверях. Ренсом чи то з полегшенням, чи з розчаруванням - йому важко було розібратися у власних почуттях - збагнув, що його викрадачі просто повернулися на місце своєї ж давньої стоянки. Тим часом Вестон із Дивайном поводилися абсолютно невимушено: увійшли до хатини, повідкривали досі затулені дощаними щитами вікна, принюхалися до застояного повітря і, подивувавшись, що після них від минулого разу залишилося стільки бруду, вийшли надвір.
     - Пора зайнятися припасами, - скомандував Вестон.
     Невдовзі виявилося, що ніхто не має наміру дозволяти йому спокійно розглядати нову планету чи, тим більше, давати якусь нагоду для втечі. Цілу наступну годину чи й довше Ренсом разом зі своїми супутниками переносив з корабля до хатини провізію, одяг, зброю та безліч ящиків невідомо з чим; ця монотонна праця забирала чимало сил і поглинала увагу, та все ж щось йому вдалося помітити. Насамперед він зрозумів, що Малакандра просто прекрасна, і навіть замислився над тим, як дивно, що така можливість ніколи не спадала йому на думку. Збаламучена уява, яка населяла всесвіт страховиськами, водночас змальовувала краєвиди невідомої планети як безладне нагромадження голих скель або пустелю, опановану якимись моторошними механізмами. Тепер Ренсом і сам не зумів би пояснити, чому так сталося. Поза тим, він з'ясував, що вода оточувала їх принаймні з трьох боків: що було з четвертого, розгледіти не вдалося, бо його затуляла величезна металева куля, на якій вони прилетіли. Виглядало на те, що хатина стояла на краю півострова, а може й острова. Поступово він також дійшов висновку, що вода тут не просто здавалася блакитною за певного освітлення, як-от на Землі, а справді була блакитного кольору. Під легеньким вітерцем вона поводилася якось дивно, і Ренсом трохи спантеличено відзначив, що хвилі тут мають не зовсім природну форму. По-перше, як для такого слабкого вітру, вони здіймалися надто високо, проте й це ще було не все. Звідкілясь із глибин пам'яті виплив образ побачених колись картин із зображенням морських баталій, де вибухи снарядів здіймали догори маси води. І тут він збагнув, чим його так здивували ці хвилі: вони були надто високі як для своєї довжини, надто вузькі в основі, надто круті - словом, ніби намальовані не вельми вмілим художником. Йому пригадалися рядки з одного сучасного поета, який писав, що морські хвилі - то "мури, увінчані вежами".
     - Ловіть! - гукнув Дивайн. Ренсом упіймав пакунок і перекинув його Вестонові, який стояв у дверях хатини.
     З одного боку вода тягнулася далеченько - десь так із чверть милі, хоч визначити на око відстань у цьому новому, дивному світі виявилося непростою справою. Натомість з іншого боку виднівся лишень вузький рукав футів п'ятнадцять завширшки. Вода там текла, вочевидь, по обмілині, бо помітно вирувала і нуртувала, хоч шуму від цього чулося значно менше, ніж на Землі, - тільки щось подібне на не дуже гучне шипіння. Видно було, що біля протилежного берега, де рожевувато-біла рослинність спускалася до самої води, лускають бульбашки та танцюють по поверхні яскраві лелітки - там, либонь, виділявся якийсь газ. Крадькома Ренсом намагався краще роздивитися той берег. Перед його очима постало якесь чимале громаддя фіалкового відтінку, і спершу у нього склалося враження, що там підноситься поросла вересом гора. З іншого боку, за широким плесом, також виднілося щось подібне, далі ж здіймалися якісь химерні на вигляд блідо-зелені моноліти, як для споруд - надто нерівні і пощерблені, а як для гір - надто тонкі і стрімчасті. Й усе це вимальовувалося на тлі далеких рожевих кучугур, які Ренсом, щойно ступивши на Малакандру, прийняв за величезну копицю хмаровиння. Можливо, то й були хмари, проте виглядали вони дуже щільними і за весь цей час не зрушилися з місця ні на йоту. Якщо дозволити собі скористатися земними аналогіями, то найбільше та подоба нагадувала верхівку величезної рожевої цвітної капустини або велетенський чан із мильною піною тієї ж барви.
     Геть спантеличений усім побаченим, Ренсом знову став розглядати недалекий берег за обмілиною. Спочатку фіалкове громаддя здалося йому скупченням органних труб, потім - безліччю рулонів тканини, вертикально встановлених один біля одного, а тоді - лісом гігантських вивернутих парасоль. Вся ця дивовижа легенько ворушилася. І раптом у нього буцім спала з очей полуда - то були рослини! Хоч вони й здіймалися вгору вдвічі вище за звичні для Англії в'язи, проте на вигляд здавалися м'якими і тендітними. Круглі, гладкі і напрочуд тонкі стебла (назвати їх стовбурами не повертався язик) піднімалися на висоту до сорока футів і там увінчувалися цілим снопом не гілля, а листя - величезного (кожен листок завбільшки з чималий човен), але майже прозорого. Приблизно так Ренсом уявляв собі підводний ліс: було дивно, що такі велетенські і водночас такі тендітні рослини стоять просто у повітрі, не опираючись на воду, і не падають під власною вагою. Внизу, між стеблами, панували фіалкові сутінки; де-не-де їх розганяли проблиски блідого сонячного світла.
     - Пора обідати! - несподівано почувся неподалік Дивайнів голос.
     Ренсом випростав спину і відчув, що попри холод і ніби розріджене повітря на чолі у нього виступили краплини поту. Попрацювати довелося добряче, і тепер він втомлено переводив подих. З дверей хатини вигулькнув Вестон і буркнув, що взагалі-то добре було б спершу закінчити роботу, та Дивайн пропустив його слова повз вуха. З'явилася бляшанка з консервованою яловичиною та галети, й усі порозсідалися на ящиках, яких іще чимало валялося між кораблем і хатиною. Незважаючи на невдоволене бурмотіння Вестона, Дивайн налив у бляшані кухлики трохи віскі і розбавив його водою; Ренсом спостеріг, що воду для цього він узяв із їхніх запасів, а не з блакитного озера.
     Як то часто буває, Ренсом тільки тепер, відірвавшись від роботи, помітив, що від самого моменту посадки перебуває у стані глибокого збудження. Про їжу не хотілося й думати, проте, пам'ятаючи, що йому може трапитися нагода здобути свободу, він намагався їсти більше, ніж зазвичай, і апетит прийшов під час їди.
     Тож Ренсом поглинув геть усе, що припало на його долю. Надалі смак цієї першої трапези на Малакандрі завжди поєднувався у нього в пам'яті з тим зачудуванням, яке він відчував, споглядаючи неземний, насичений яскравими барвами, застиглий та незбагненний краєвид: голчасті блідо-зелені піки, що вп'ялися в небо на тисячі футів, сліпучі відблиски на широких плесах блакитної і шипучої, наче шампанське, води та широчезні простори, буцім залиті рожевою мильною піною. Його трохи непокоїло, що супутники можуть помітити, як незвично багато він їсть, і щось запідозрити, проте складалося враження, наче їм зовсім не до цього: вони знай позирали навколо, говорили невпопад, часто пересідали з одного ящика на інший та оглядалися через плече. Ренсом уже майже впорався було з обідом, коли Дивайн зненацька завмер, ніби пес, що внюшив дичину, і мовчки поклав руку на плече Вестонові. Кивнувши один одному, вони підвелися. Ренсом допив останній ковток віскі й собі звівся на ноги. Чомусь він опинився просто між своїми викрадачами, в руках у яких уже поблискували револьвери. Показуючи на щось у заростях по той бік вузької протоки, Вестон із Дивайном стали підштовхувати Ренсома до берега.
     Той не відразу збагнув, що там привернуло їхню увагу. Серед фіалкових рослин начебто з'явилися якісь нові, блідіші й тонші стебла, проте він лишень ковзнув по них поглядом, а тоді втупився у землю - адже саме там, як підказувала йому пройнята страхом та вихована на сучасних міфах уява, мали б показатися якісь комахоподібні страхіття чи бридкі плазуни. Аж раптом Ренсомові очі наштовхнулися на якесь нове - щойно його ще не було - біле віддзеркалення у проточній воді. Там виднілися чотири, п'ять... ні, якщо вже бути точним, то шість довгих та тонких, нерухомих відображень. Він підняв погляд. На березі справді височіли на два чи три людські зрости шість білих, не надто міцних на вигляд предметів. Спершу йому здалося, що то фігури людей, вирізьблені доісторичним скульптором; він уже бачив щось подібне у книгах із археології. Але як вони тримаються на ногах - адже ці ноги такі неприродно довгі і тонкі, а грудна клітка така непомірно широка? Наче відображення земних двоногих у кривому дзеркалі, постаті виглядають гнучкими і покрученими... З чого ж їх зроблено? Ясно, що не з каменю чи металу, бо онде вони погойдуються, ніби від вітру... І тут у Ренсома в обличчі не зосталося ні кровинки, а серце покотилося кудись додолу: то були живі істоти, вони справді рухалися, щобільше - йшли, йшли по нього! Якусь мить він із жахом дивився на їхні тонкі і неприродно довгі обличчя, обвислі носи і понуру лінію губ - все це надавало їм виразу якоїсь напівідіотської врочистості, яка личила б хіба примарам, - та вже наступної секунди несамовито кинувся тікати, проте його перехопив Дивайн.
     - Відпустіть мене! - закричав Ренсом.
     - Не будьте дурнем, - прошипів Дивайн, тикаючи в нього дулом револьвера.
     Ренсом відчайдушно, але марно намагався вирватися з його рук. Раптом одна з істот, що стовбичили на тому березі, подала голос, звертаючись, безсумнівно, до них; високо над головами пролунав громовий і протяжний, схожий на поклик рогу, звук.
     - Вони кличуть нас до себе! - тепер уже й Вестон вчепився у Ренсома й разом із Дивайном тягнув свого бранця до води. Той уперся ногами в землю, зігнувся дугою і не рухався з місця, немов упертий осел. Обидва викрадачі вже ступили на обмілину й намагалися стягнути туди і Ренсома, який, безтямно лементуючи, все старався зачепитися ногами за сушу. І тут раптом від істот, що скупчилися на протилежному березі, долинув ще один звук - цього разу не такий виразний, але ще гучніший. Вестон теж закричав, відпустив Ренсома і нараз вистрелив із револьвера - не через протоку, а кудись у воду. Тієї ж миті Ренсом побачив, у що він цілив.
     До них стрімко наближалася піниста доріжка, схожа на слід від торпеди; водну блакить стрілою розрізало лискуче тіло якогось великого звіра. Дивайн вилаявся, посковзнувся і, не втримавшись на ногах, шубовснув у воду. Зовсім близько зблиснули страхітливі гострозубі щелепи, а тоді Ренсома мало не оглушили постріли з Вестонового револьвера. Почвари на другому березі і собі здійняли гучний гамір і як стій посунули до води. Ренсом ані на півсекунди не замислився над тим, що робити далі. Опинившись на волі, він притьмом метнувся за спини своїм викрадачам, оббіг корабель і стрімголов помчав просто у цілковиту невідомість. За металевою кулею владарював блакитно-фіалково-рожевий хаос, та втікач ані на мить не сповільнив крок, аби хоч трішки розглянутися навколо. Через секунду у нього під ногами заплюскотіло, і він мимоволі зойкнув від здивування: вода виявилась теплою. Та менш ніж за хвилину Ренсом знову вибрався на сухе, щодуху злетів догори невисоким схилом і зник у фіалкових сутінках серед стебел велетенських рослин.